Корейці на Миколаївщині: від цибулі й капусти до допомоги ЗСУ

Шевченківській громаді до лютого 2022-го налічували понад 300 родин корейського походження. Але й нині багато хто з них залишається в регіоні.

DW поспілкувалася з родинами етнічних корейців на Миколаївщині.

“Ми чого сюди приїхали, корейці в Україну? Працювати на землі! Для вирощування овочів тут умови хороші”, – розповідає жителька села Шевченкове Олена Пак. Її батьки так само, як і предки її чоловіка Олега, теж етнічного корейця, приїхали в Україну з Узбекистану в 1970-х та зайнялися тут фермерством. “Брали в колгоспу землі, обробляли, план робили. І бригад було багато корейських”, – пригадує Олег Пак.

На Миколаївщині вже понад півсторіччя існує одне з найбільших компактних поселень корейців в Україні. Шлях корейців на південь України був довгим. Сюди корейці перебрались переважно у 1950-х – 1960-х роках здебільшого з Середньої Азії, де вони опинились у 1930-х внаслідок депортації з Далекого Сходу СРСР. На Далекий Схід чимало корейців переїхали ще на початку 20-го століття, рятуючись від японської окупації Кореї.

Корейська мова й сімейна традиція приготування страви кімчі

У подружжя корейців Пак українські паспорти та імена, але вони все ще добре знають рідну корейську мову. У їхніх родинах вдома десятиліттями розмовляли нею. Дотримуються тут і сімейної традиції приготування страви кімчі. “Від бабусь з покоління в покоління передається, і ми робимо його, бо без цього ми взагалі не можемо жодної зими прожити”, – каже Олена.

Родина продовжує і батьківську традицію працювати у господарстві. У 2000-х розширили бізнес і вирощували овочі одразу у трьох теплицях. Але під час повномасштабної війни майже все, що мали, втратили. Одна половина громади у 2022 році після початку повномасштабної війни Росії проти України на дев’ять місяців потрапила в окупацію, інша – опинилася на лінії вогню. У дворі подружжя Пак вціліла лише одна теплиця. В ній вони продовжують вирощувати зелень.

У вільний час Олена займається волонтерством. У місцевий будинок культури вона щодня ходить плести маскувальні сітки для ЗСУ. “В нас немає бажання виїхати звідси. Ми вже тут звикли. Тут наш дім, наша земля”, – каже Олена Пак.

Водночас через заміновані угіддя та знищені будинки під час війни третина родин корейського походження виїхала з громади. Частина з них потрапила до Південної Кореї за волонтерськими програмами.

Миколаївщина – Сеул – Миколаївщина
Деякі члени компактного поселення, які виїжджали, вже почали повертатися в Шевченківську громаду з-за кордону. Назад на Миколаївщину торік приїхала й сім’я Коґай, яка коштом благодійників спершу евакуювалася до Сеула.

12-річна донька Ксенія весь 5-й клас навчалася у корейській школі і почала там вивчати мову. Але дівчинка, як і її мама, не захотіла залишатися на батьківщині предків. “Я приїхала і розумію, що це наша батьківщина. Я не хочу більше виїжджати”, – каже школярка.

Хату родини Коґай розбомбили у 2022-му. Зараз вони живуть у літній кухні. У будинку традиційно до весни стоїть ялинка – сім’я святкує корейський Новий рік наприкінці січня. Так привчили ще прадідусі й прабабусі, які, як і їхні нащадки зараз, тікали від війни – з Кореї до СРСР в середині минулого століття.

Мама Ксенії народилася вже на Миколаївщині – у шлюбі корейця та місцевої українки. Ті одружилися у 1975-му. Тоді, каже Альона Коґай, у громаді ще не звикли до корейців, тож на весілля їхали з різних сіл подивитися, який вигляд має наречений-кореєць. “Я навчалася в цій школі, і всім однокласницям своїм, казала, що ніколи в житті не вийду заміж за корейця. Але вийшла, доля”, – усміхаючись, пригадує Альона. Корейські шлюби у Шевченківській громаді вже звична річ, кажуть Альона та її чоловік Леонід.

Чого в родині Коґай ніколи не могли уявити, так це те, що хтось із рідних замість фермерської справи обере військову. У 2022-му брат Альони спершу пішов до тероборони Миколаївщини. Нині ж він воює в складі ЗСУ на Курському напрямку. По той бік фронту в складі армії РФ теж служать корейці – з Північної Кореї. Родина бійця обурюється цим. “Ніби ж азіати також, але взагалі відрізняються від південних корейців. Вони якісь як зомбовані”, – каже Альона Коґай.

Корейці на Миколаївщині вважають себе українцями
Деякі члени компактного поселення корейців брали участь у партизанському русі та допомагали ЗСУ в перші місяці повномасштабного вторгнення, розповідає Шевченківський сільський голова Олег Пилипенко.

Олександр Хван, з яким DW спілкувалася на його подвір’ї, показує своє господарство: тут не вціліло нічого. Навесні 2022-го Олександр допомагав ЗСУ, коли ті тримали оборону. Будинок Хвана став госпіталем для українських військових медиків. Також в його дворі українські оборонці облаштували собі бункер.

Виїжджати з громади після пережитого під час війни чоловік не збирається. “Я міг би втекти кудись, але хочеться своє мати тут. Я після армії приїхав, справа своя з’явилася, родину завів тут”, – каже Олександр.

Більшість місцевих корейців називають себе українцями корейського походження, як і голова Миколаївської ОВА Віталій Кім. До того ж, їхнє молоде покоління вільно розмовляє українською. Про це кажуть і вчителі місцевої школи, в чиїх класах випускники з такими прізвищами, як Цой, Лі, Кім або Хагай, традиційно складають іспити з української мови на високі бали. “Ось дівчинка Цой Єлизавета. Здала ЗНО на 198 балів. Дуже працелюбні й наполегливі в навчанні діти”, – пригадує учителька Лілія Кузевич.

Навіть під час повномасштабної війни п’ята частина учнів школи у Шевченковому – це місцеві корейці. Щоправда, через пошкоджений обстрілами навчальний заклад усі навчаються дистанційно, дехто з інших міст та країн. Хоч молодь з сіл виїжджає, місцеві члени корейського поселення мають надію, що зможуть відродити громаду і відбудувати свої будинки разом з українцями.

Читайте только лучшее: подпишитесь на Telegram-канал "Барометр".