Чому українські захисники йдуть у СЗЧ: розповідь військового

Тема самовільного залишення частин є однією з найбільш проблемних в українському війську. І настільки широко обговорюваних, в тому числі й поза його межами, що для цивільних абревіатура “СЗЧ” теж уже давно не потребує пояснення. Нового поштовху обговоренню кількості й причин СЗЧ надали поширені журналісткою Діаною Буцко повідомлення військових про нове розпорядження Генерального штабу, згідно з яким із СЗЧ тепер нібито можна буде повернутися тільки до штурмових підрозділів.

Генштаб запевнив, що це не так, і “військовослужбовці, які після СЗЧ повернулися до батальйонів резерву, направляються до всіх бойових бригад, що потребують поповнення особовим складом, в тому числі й до ДШВ та штурмових частин військових”.

Що ж відбувається із СЗЧ в українській армії та чому це явище таке поширене? Військовослужбовці, зокрема й бойові командири нижчої ланки, охоче розповідають про це у приватних розмовах, у тому числі й журналістам. Втім, переважно не погоджуються оприлюднювати таку інформацію на камеру або із зазначенням справжнього імені та прізвища.

Тож наводимо анонімну розповідь військовослужбовця, який воював ще під час АТО і продовжує захищати Україну зараз, під час повномасштабного вторгнення Росії.

Про те, чому мобілізовані та діючі військові полишають навчання і службу, військовий розповів журналістам Ukrainian Witness (медіапроєкт Віталія Дейнеги). Для зручності назвемо співрозмовника Р.

Ось що він розповів.

Чому мобілізовані тікають із навчальних центрів
Не всі СЗЧ однакові. Люди йдуть із навчальних центрів та з лінії бойового зіткнення (ЛБЗ) із різних причин. До навчальних центрів люди в основному потрапляють після того, як їх буквально вирвали із цивільного життя. “Їм здається, що якщо вони втечуть, усе повернеться у попереднє русло”, – каже Р.

Втечі з навчальних центрів також бувають різні. З одного боку, втікають ті, хто від початку знає, що служити не піде. З іншого, ті, хто такого рішення ще не мав, але послухав попередніх. Так перші спричиняють втечі других.

Чому військові йдуть у СЗЧ з лінії бойового зіткнення
Військові самовільно полишають ЛБЗ з інших причин, їх існує ціла низка. До деяких Р. наводить приклади з власного досвіду. Ці історії тяжкі.

Причина перша: безмежна втома і розуміння, що ситуація не покращиться
Р. розповідає про свого друга – молодого бойового командира: “Він дзвонить і ридає в слухавку. Каже, що не витримав і розплакався на контрольному пункті. Розказує про свого бійця, який сидить за 7 км від ЛБЗ, на території ворога. Доступу до нього немає, наказу на відхід теж. І от цей боєць викликає мого друга і просить передати йому гребінець. Той не розуміє, навіщо. А боєць каже: “Так ми ж влітку заходили, я заріс, мені треба розчесатися”.

Другий просив записати голосове від дружини. Сказав: “Я ж розумію, що ви не зможете нас вивести”.

З-поміж 11 підлеглих молодого командира 10 загинуло, один потрапив у полон. “Навіть якби їх вивели, людей, щоб завести на їхні місця, немає, – каже наш співрозмовник. – Вони виходять, а через тиждень їм кажуть: “Знаєш, людей нема, давай знову на спостережний пункт.

ЧИ ПІДЕ ТУДИ НОРМАЛЬНА ЛЮДИНА, ЗНАЮЧИ, ЩО НАСТУПНОГО РАЗУ НАЗАД УЖЕ НЕ ВИЙДЕ?”

Причина друга: загальна невизначеність, яку часто підсилюють неадекватні командири
“Буває, командири вважають, що бійці – їхня власність, – розповідає Р. – У людини можуть забрати машину, можуть не давати відпустку. Бійцю дзвонять друзі з Польщі і кажуть, що він ідіот, та він і сам бачить відео, де в тилу гульки в кабаках. Через невизначені терміни служби людина не може планувати своє життя хоч у якійсь осяжній перспективі, навіть на пару років. Дружина вже чужа або взагалі знайшла собі якогось ухилянта. Своїх дітей військовий не бачить. Тому іде в СЗЧ”.

Причина третя: неможливість перевестися до іншого підрозділу
Р. наводить як приклад навчальні центри, адже знайомий з їхньою роботою. Він каже, що війна змінюється кожні три місяці, тож інструкторами мають бути люди з актуальним бойовим досвідом. Через бюрократію та ручне управління цінні досвідчені люди не можуть перейти в навчальні центри, бо переводити туди придатних людей заборонено, а потрапити на ВЛК і перевірити придатність можна тільки після пораненням або за направленням медика. Котрий це направлення може не дати, бо вважає підстави недостатніми.

Повномасштабне вторгнення триває майже чотири роки. Людина, що її визнали придатною до служби у Десантно-штурмових військах, за цей час могла набути багато проблем із здоров’ям і де-факто зараз може бути придатною тільки до служби у ТЦК та СП, навчальних центрах чи підрозділах забезпечення. Але пройти ВЛК неймовірно складно, адже людей нема і командири не зацікавлені мати у розпорядженні обмежено придатних – їх не можна відправити тримати спостережний пункт.

До СЗЧ призводять системні проблеми в армії
Р. вважає, що СЗЧ, як і багато інших проблем українського війська, мають причиною нелогічні, непрозорі та деструктивні процеси, за якими армія має функціонувати – і через які функціонує дуже погано.

Йдеться, зокрема, про те, що немає зрозумілих, прозорих і працюючих правил, за допомогою яких людина могла б захистити власні права. А також про відсутність адекватної оцінки стану здоров’я людей ще в ТЦК. Система часто забирає тих, хто насправді не мав би служити, і це створює проблеми і для навчальних центрів, і для командирів – і для самого мобілізаційного процесу, адже формує навколо нього ореол жахіття.

Ще дві масивні й пов’язані між собою причини – радянщина та армійська бюрократія. Для кадрових військових війна – час можливостей. За мирного часу вони отримують чергове звання раз на три роки, а під час війни для цього потрібен лише рік. Тож це хороший момент, щоб робити кар’єру. Старі кадри почали користуватися цим.

Але це відносно свіжа тенденція, Р. каже про останні 1,5 року. Раніше ці люди просто ховалися. “Бо всі думали, що будуть брати Київ, – розповідає наш співрозмовник. – Я знаю офіцера, котрий, коли неподалік його частини почалися бойові дії, закопав військовий квиток і ходив у цивільному одязі. А зараз він на поважній посаді, з підвищенням”.

В Україні немає системи оцінювання військових до реалій сучасної війни. Про цю проблему казав і Андрій Білецький у своєму тексті про те, як має змінитися армія. Управлінці штабів у більшій своїй частині відірвані від реалій і обіймають посади не за професійними навичками та досвідом, а лише тому, що лояльні до вищого командування. Воно керує військами в ручному режимі і спускається до мікроменеджменту, а підлеглі дуже часто бояться доповідати йому про реальну ситуацію на полі бою.

“Це сценарій Другої світової з боку Радянського союзу, де командувач Жуков одноосібно, без системного аналізу приймав рішення щодо долі командирів”, – вважає Р.

І додає: “Коли я виїжджаю на бойові позиції, то з’ясовую обстановку навколо, щоб розуміти актуальну лінію бойового зіткнення. Жодного разу, за винятком Бахмута, не було так, щоб реальна лінія, підтверджена начальниками розвідки батальйонів, збігалася з лінією зіткнення від офіційних джерел“.

Наративи, що закладають основу для СЗЧ
Р. розмірковує, що перед Україною стоять масштабні задачі. Але комплексного, багаторівневого рішення для них не шукають – усе робиться вручну “тут і зараз”. Немає системи для створення таких рішень.

“Якось я був на пункті управління батальйону і спостерігав ситуацію, як туди подзвонила людина з найвищого командування і роздавала вказівки, куди поставити спостережний пост. Це абсурд”, – каже військовий.

“Що для нас буде перемогою чи не-поразкою? У нашому інформаційному полі головні події відбуваються навколо численних фортець – Бахмута, Покровська, Мирнограда”, – зауважує Р.

УКРАЇНА НЕ КАЖЕ ПРЯМО ПРО СТРАТЕГІЧНУ МЕТУ, НАПРИКЛАД ЗБЕРЕГТИ СУБ’ЄКТНІСТЬ ДЕРЖАВИ ЧИ ДОВЕСТИ РОСІЙСЬКУ ІМПЕРІЮ ДО РОЗВАЛУ.

З визначеного наративу цивільні могли б зрозуміти свою роль у цьому.

“90% людей, що потрапляють у бусик, не співвідносять себе з армією, це не їхня війна, – каже наш співрозмовник. – Вони потім вже все розуміють і починають воювати. Але до моменту, коли їх посадили в бусик, це війна якихось інших людей. Україна ж героїчно бореться за Бахмут чи Покровськ. Це роблять якісь конкретні спеціально навчені громадяни. Людина не розуміє, навіщо туди тягнуть її“.

На думку Р., СЗЧ – не причина, а наслідок. Проблема розташована глибше, у структурі армії та тому, як держава говорить із суспільством про війну.

“Що воювати в цій країні будуть всі, кажуть лише військові, – говорить наш співрозмовник. – Людей не призвичаюють до думки, що вони і є мобілізаційним резервом. Колись [військовий, блогер та письменник] Сергій Сергійович Сайгон добре сказав про це: “Ви будете воювати або за Україну, або проти Польщі”. Я з ним повністю згодний”.

Читайте только лучшее: подпишитесь на Telegram-канал "Барометр".